Про проектМапа сайту 

ВИБОРИ в Україні 


RSS
Анонси подійНовиниАналітикаЗаконодавствоМіжнародні документиЗвіти спостерігачівУчасники процесу реформуванняВідео вебінарівФорум

Вгору по драбині, що веде донизу… Про деградацію виборчої системи в Україні

Віктор Чумак «Дзеркало тижня. Україна» №20, 03 Червень 2011, 20:35

Досконалої  виборчої системи не існує. Проте кожна така система може працювати ефективно, якщо узгоджується зі станом розвиненості суспільства, станом партійної та політичної системи країни. Україна досі не знайшла оптимального варіанту виборчої системи, який сприяв би ефективному балансу між демократичністю та ефективністю систем нашої влади і стимулював би розвиток політичних партій.

Взагалі, інститут виборів — за влучним висловом  екс- міністрір юстиції Микола Оніщук — це серце демократії. Коли цей інститут працює чесно, прозоро й відображає волю громадян — тоді ми обираємо собі слуг. Коли інакше — тоді ми обираємо собі господарів.

А коли низка законодавчих змін приводить нас до виборчої системи, від якої ми вже одного разу встигли відмовитися, — складається враження, що очіль­ники держави зайшли в глухий кут. З багатьох виборчих систем, представлених у світі, було вибрано і об’єднано дві чи не найгірші. Тим самим — подвоєно проблеми, недоліки та негаразди кожної. Причому зроблено це — абсолютно свідомо.

Маніпуляції з обговоренням виборчого законодавства — такий висновок виніс автор із так званого громадського обговорення проекту нового закону « Про вибори народних депутатів» підготовленого до розгляду робочою групою з питань удосконалення законодавства про вибори, що його 19 травня провів мі­ністр юстиції Олександр Лаврино­вич. Однак на цьому за­ході з’ясу­валося, що питання вибору вибор­чої системи взагалі не об­гово­рюється й не диску­туєть­ся. Зі слів міністра, глава держави зупинив свій вибір на змішаній пропор­ційно-мажори­тарній сис­темі і не має наміру його зміню­вати. Не мають наміру розкривати й аргументувати хибність такого вибору його радники та міністри.

Тепер можна скільки завгодно дискутувати навколо відсот­кової величини прохідного ба­р’єру, можливості або неможли­вості брати участь у виборах бло­ків партій, порядку та правил фор­мування виборчих комісій, порядку проведення нагляду за виборами з боку громадськості, обсягу грошової застави для мажоритарників, що дуже схожа на майновий ценз, тощо. Але все це питання тактики виборчої компанії.

Стратегія ж лежить у площи­ні вибору самої виборчої системи. І саме в моделюванні системи можна закласти абсолютно спрогнозований результат вибо­рів. Що й робить сьогодні правлячий політичний клас.

Таким чином, втягуючи гро­мадські організації у процес обговорення технічних деталей законопроекту, влада легітимізує сутність самої виборчої системи, яка є помилковою у своїй основі. Відповідно, замість чесного обговорення ми отримуємо тотальну маніпуляцію.

Проаналізуємо наслідки запровадження тієї чи іншої виборчої моделі. Тим більше що ми встигли випробувати їх багато і різних.

Вибори 1994 року стали першими, які відбулися в незалежній Україні. Закон «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 року передбачав розбивку країни на 450 виборчих округів, у кожному з яких обирався один народний депутат. Вибори визнавалися такими, що відбулися, лише за умови обо­в’яз­кової явки на дільниці округу не менше 50% виборців. Пе­ремож­цем на виборах ставав той кандидат, за котрого проголосувало 50%+1 виборців, які брали участь у голосуванні. Якщо жоден із кандидатів не набирав абсолютної більшості, проводився другий тур серед двох кандида­тів, котрі на­б­рали найбільшу кількість голосів.

Процес довиборів на різних округах був перманентним і тривав упродовж усієї каденції парламенту цього скликання. Вибор­ці понад 30 округів так і не отримали свого представника у парламенті.

26 лютого 1998 року Верхов­на Рада прийняла Закон «Про вибори народних депутатів»  у якому закріплювалася змі­шана (паралельна) виборча сис­тема. Половина народних де­пу­татів (225) обиралася за закритими загальнонаціональними пар­тійними списками з прохід­ним бар’єром 4%, решта — у 225 од­номандатних виборчих округах.

Аби звести до мінімуму ризики необрання повноважного складу парламенту за один тур, дизайн мажоритарної частини виборчої системи було змінено. Обраним вважався депутат, який набрав просту більшість голосів, явка виборців не впливала на визначення результату голосування. Свою кандидатуру кандидат у народні депутати міг виставляти і в окрузі, і у складі виборчого списку партії чи блоку. Якщо він обирався в одномандатному окрузі, його автоматично виключали із загальнонаціо­нального партійного списку.

Досвід цих двох виборів показав, що мажоритарна система в Україні працює на атомізацію партійної системи та зміцнення у парламенті так званої «партії влади» — бюрократичної адмі­ніст­ративної та бізнес-еліти, згур­тованої навколо вищих поса­дових осіб виконавчої влади. В умовах відсутності розвинених і масових політичних партій депутатами на мажоритарних виборах зазвичай ставали «незалежні» непартійні депутати, котрі предс­тавляли регіональні бюрокра­тичні еліти або місцевий бізнес. Обидві ці категорії, з огляду на свій статус, мали бути лояльними до уряду.

Мажоритарна частина ви­борчої системи влаштовувала президента, адже неструктурований парламент зменшував мож­ливості для контролю законодав­чої гілки влади над виконавчою. Непартійні депутати становили джерело підтримки ключових рішень, у яких була зацікавлена виконавча влада, адже вони набагато легше йшли на співпрацю з нею в обмін на ресурси чи посади.

Головна особливість мажори­тарної системи, яка робила її вигідною для маніпуляцій із боку виконавчої влади, — «згорання» голосів виборців, котрі проголосували не за кандидата-переможця. «Нейтралізувати» голоси, подані за кандидатів від опози­цій­них партій, можна було забезпечивши навіть невелику перевагу своєму кандидатові.

Такий ефект досягався міні­мальними маніпуляціями, які важко простежувалися спостері­гачами: невелике завищення результату провладного кандидата й заниження результату його основного конкурента. У такій системі адміністративний вплив на залежних виборців (працівни­ків державних установ, військо­вослужбовців, працівників державних підприємств, шкіл, лікарень тощо) давав дуже добрий результат.

Класичним прикладом цього стали вибори 2002 року, під час яких у пропорційному виборчому округу досить переконливу пе­ремогу отримав опозиційний блок «Наша Україна». Але саме за рахунок мажоритарних кан­дидатів найбільшу фракцію у парламенті зміг сформувати пропрезидентський блок «За єдину Україну», а пропрезидентська більшість — змогла сформувати уряд.

Власне, тому опозиція завжди послідовно виступала за перехід до пропорційної моделі. Питання ефективної протидії «адміністративному ресурсу» та фальсифікацій у виборчій кам­панії на місцевому рівні до кінця позитивно не вирішене.

Використання змішаної системи не покликало до життя структурованого та політично від­повідального парламенту: у ньому залишалося багато поза­партійних депутатів, а нова мож­ливість для будь-яких політичних партій створювати фракції стала причиною подрібнення першочергових восьми фракцій. Біль­шість у парламенті була лише ситуативною. Запровадження цієї системи також не применшило і втручання виконавчої влади у виборчий процес: мажоритарні вибори й далі часто відбувалися під диригування виконавчої влади.

На виборах 2006 року та на позачергових виборах 2007 року в Україні було запроваджено суто пропорційну виборчу систему закритих партійних списків у єдиному багатомандатному окру­зі. Зазнав змін прохідний бар’єр для партій та блоків — його було знижено до 3%. Прихильники пропорційної системи аргументували свій вибір необхідністю політичної структуризації парламенту та позбавлення його поза­партійних депутатів, які діють виходячи з власних прагматичних інтересів. Саме політичні партії, на їхню думку, мали необхідні ресурси, аби представити суспільству комплексні програми економіч­ного та соці­ального розвитку. Наслідком запровадження про­порційної сис­теми мала стати краща внутрішня організація партій, які б отримували владу за результатами ви­борів, та посилення відпові­дальності полі­тичних партій за плоди діяльності в парламенті та у виконавчій владі.

Частково так і сталося: запровадження пропорційної час­тини у виборчу систему закріпи­ло політичні партії як основні форми політичної організації еліт. Зменшення мажоритарної частини парламенту та посилення ролі партій примусило бізнес і чиновників долучитися до процесів партійного будівництва, що виливалося у фінансування партій окремими підприємцями та власниками великих олігар­хічних капіталів.

Другим боком медалі стало посилення герметичності полі­тичних партій і блоків. Хоча пар­тії й ставали основною формою функціонування політиків, вони здебільшого залишалися «закритими клубами» для політичної, бізнесової та адміністративної еліт.

Практикою формування передвиборних списків стало формальне затвердження з’їздами партій кандидатур, які пропонували партійна верхівка та донори цих партій. Непрозорі критерії добору кандидатів у виборчі партійні списки і далі створювали підстави для звинувачення партій у політичній корупції, призвели до нерівномірної предс­тавленості регіональних еліт у парламенті, знизили ротацію політиків у Верховній Раді.

Проблема закритості списків стала ахіллесовою п’ятою пар­ламентів останніх двох скликань. Добір кандидатів у виборчий список партійною номенклатурою на основі критеріїв лояль­ності та/або грошовитості поглибив прірву між виборцями і членами парламенту, а також знизив професійні якості парламентаріїв.

Результати застосування закритої пропорційної системи ми бачимо сьогодні у Верховній Раді: де політики відмовляються виконувати Конституцію, ігноруючи норму про особисте голосування; голосують не керуючись власним сумлінням, а на команду «диригента» від біль­шос­ті; коли непрофесіоналізм депутатського корпусу познача­ється на розробках законопроек­тів і стає причиною відмови президента від підписання законів; і де лобістські наміри призводять до підміни та фальсифікацій обговорених або навіть проголосованих законопроектів.

Усе це веде до зниження не тільки професійного рівня пар­ламентаріїв, а й рівня довіри до Верховної Ради як до провідного державного інституту. Так, за результатами соціологіч­ного дос­лід­жен­ня, проведеного Центром соціальних та маркетингових дос­ліджень «СОЦІС» спільно з Інс­ти­тутом політичних і етнона­ціональних досліджень ім. І.Ку­раса НАН України з 5 по 16 лютого нинішнього року, Верховній Раді України «повністю або ско­ріше не довіряють» 78% опитаних громадян України, «пов­ністю або скоріше довіряють» — 15,4 % громадян України, 6,6% — просто не відповіли на це запитання.

Пропорційна система із закритими списками консервує цю ситуацію. Оскільки рішення про склад виборчого списку партії фактично затверджує партійне керівництво, у депутатів є стиму­ли працювати тільки на реалі­зацію розпоряджень керівництва, а не на зміцнення зв’язків із виборцями.

Усі ці вади закономірно роблять нинішню виборчу систему мішенню для різнобічної критики. І все ж таки пропорційна система справедливіша за мажоритарну, оскільки дає змогу враховувати позиції більшості виборців. На виборах 2007 року за п’ять партій, котрі пройшли до Верховної Ради, проголосувало близько 90% виборців. В умовах мажоритарної або змішаної системи такий результат практично недосяжний.

Понад те: прикриваючись вадами нинішньої системи, нам пропонують повернути у дію систему ще менш справедливу та значно більш уразливу для маніпуляцій і фальсифікацій.

Наслідки повергнення до змішаної системи мало чим відрізнятимуться від негативів попередніх разів. В першу чергу це будуть наслідки інституційного характеру:

 — низька політична структу­рованість парламенту;

 — втрата великої кількості голосів виборців за рахунок «згоряння» голосів виборців у мажоритарних округах та спотворення волевиявлення виборців через фальсифікації на місцевому рівні;

 — послаблення партійних структур, а застосування 5% і вище прохідного бар’єру може призвести до формування дво­партійної структури парламенту та гальмування еволюції пар­тійної системи України;

 — низька легітимність і репрезентативність представницького органу.

По-друге, це будуть наслідки політичного характеру. Якщо вибори в мажоритарних округах виграють за рахунок застосування адмінресурсу представники партії влади, наслідком цього може стати формування лояльної до президента конституційної більшості, зникнення будь-яких інструментів стримувань та противаг між гілками влади і маргіналізація опозиції. У підсумку — створення імітаційної демократії в країні з однією правлячою партією.

Куди ж насправді потрібно рухатися? Країни ЄС використовують разюче різноманіття виборчих систем, у яких домінує пропорційна модель. Однак якщо взяти за точку відліку «чисту» пропорційну систему з одним загальнонаціональним округом і закритими партійними списками, дуже легко можна вирізнити кілька напрямів, рух уздовж яких і призводить до виникнення таких гібридів. Зазвичай кожну гібридну виборчу систему можна описати як таку, що утворилася з «чистої» пропорційної моделі в результаті її зміни в одному або зразу в кількох із цих напрямів.

Перший напрям таких змін — змішування пропорційної системи з мажоритарною з домінуванням пропорційного принципу (т.зв. змішана зв’язана або компенсаційна система). За такого підходу результати у пропорційній частині голосування визначають, скільки депутатів матиме певна фракція. А персональний склад цієї фракції визначається вже за результатами мажоритарних виборів і частково (для компенсації наявних диспропорцій) — із залученням депутатів із партійного списку.

Другий напрям змін про­порційної системи — відкриття списків. Це означає, що виборець, крім голосування за окрему партію, може вибрати одного або кількох депутатів, піднявши їхнє місце у виборчому списку.

Третій основний напрям руху — регіоналізація виборчих списків, тобто збільшення кількості округів і зменшення кількості депутатів, що обираються в одному округу. У кожному з цих округів партія має представити окремі регіональні виборчі списки (відкриті або закриті).

Усі ці підходи дають мож­ливість зберегти позитиви пропорційної моделі виборів — представництво якомога більшої кількості інтересів та партійну структуризацію парламенту. Крім того, вони є ефективними ліками від втрати зв’язку між виборцями та парламентарями.

Є з чого обирати. У парла­менті довгий час лежать виборчі законопроекти, розробленні ще до виборів президента України народними депутатами від більшості та опозиції, які пройшли широке громадське обговорення й отримали позитивну міжнародну експертизу. Це проект закону №3366 від 15.01.2008, внесений до ВР народними депутатами Каськівим, Мірош­ніченком, Шевченком та Сусло­вим, і проект Виборчого кодексу №4234-1 від 23.03.2010, розроб­лений депутатами Ключковським, Гриневецьким, Подгорним та Сінченком.

Пропоновані там моделі виборів, швидше за все, посилили б роль парламенту як виробника державної політики, додали б інструментів стримування та противаг і взагалі пішли б на користь розвиткові парламентаризму та партійної системи в Україні. Але вони не вписуються в модель «суперцентралізованої президентської вертикалі» в країні, яка будується сьогодні, тому й відкидаються владними будівничими.

Але чи повинні з цим погодитися ми, громадяни України, — чи все ж таки зможемо наполягти на застосуванні більш справедливої та ефективної моделі, яка б не давала шансів спотворювати наш вибір?

Газета - "Дзеркало тижня". УкраїнаСереда, 14 вересня 2011, 14:44

Теґи

: виборча система, закриті списки, виборча система


 
     


0 коментарів


Зареєструйтеся, щоб мати змогу залишати коментарі


E-mail редакції: editor@cvu.kiev.ua
Webmaster: punosound@gmail.com

Учасники процесу реформування

Важливо

Відео коментар

«Голосування на дому, що для цього потрібно»Вівторок, 9 жовтня 2012, 1:12

Список теґів

Авторизація

 
   Забули пароль?
    Реєстрація

Сторінку оброблено за 4,4249300956726 секунди

Delegation of the European Union to Ukraine Координатор проектів ОБСЄ в Україні Комiтет виборцiв України
Warning: Unknown: write failed: No space left on device (28) in Unknown on line 0

Warning: Unknown: Failed to write session data (files). Please verify that the current setting of session.save_path is correct () in Unknown on line 0