Про проектМапа сайту 

ВИБОРИ в Україні 


RSS
Анонси подійНовиниАналітикаЗаконодавствоМіжнародні документиЗвіти спостерігачівУчасники процесу реформуванняВідео вебінарівФорум

Чи може й далі існувати Україна як країна абсурдів і протиріч.

Ця стаття була написана мною після спілкування з послом США Вільямом Тейлером в 2007 році перед достроковими виборами до українського парламенту. То був час розчарувань, коли повністю провалилися всі надії на оновлення України після помаранчевої революції. Міжнародне співтовариство було здивовано і бажало знайти відповіді чому так сталося, проте події, які відбувалися в Україні, не піддавалися жодній логіці. Чи вирішать перевибори до Верховної Ради всі ці проблеми було невідомо. Ось з цих питань, пан Вільям Тейлор і попросив мене з ним зустрітися і обговорити цю тему. До цієї розмови я давно був готовий, тому що мене самого хвилювали ці проблеми і я давно знайшов на них відповіді. Проте мої аргументи і прогнози на подальший розвиток подій, а також деякі рекомендації Вільям Тейлор не прийняв і ми з ним навіть посперечалися. Я програв тільки частково, тому що трохи не вгадав по термінах. В іншому я виявився правий. Однак цю статтю тоді я не став публікувати, тому що не прийшов її час. Тепер вона актуальна і я зважився все-таки її опублікувати.

Відразу прошу врахувати, що я не стою на будь-якій стороні. Тільки об'єктивний аналіз, який вже точно не сподобається ні тій, ні іншій стороні. Але може він допоможе політикам та міжнародним партнерам знайти вихід з тієї ситуації, в якій опинилася Україна сьогодні.


У той час, коли писалася ця стаття, було ще і святкування 16 річчя незалежності України – достатній термін, щоб оцінити наскільки відбулася держава і які вона має перспективи в подальшому своєму розвитку. Для людського життя це термін повноліття, коли особистість людини фактично сформована і його вже можна оцінювати з різних точок зору. Всі ці події і спонукали мене викласти на папір все що я думаю про Україну, оцінити її як державу, яка пройшла достатній період свого становлення, щоб можна було робити якісь висновки.

 А висновок один – Україна унікальна країна, де як ні в якій іншій існують абсурдні закони, абсурдна кадрова політика,  абсурдний устрій держави і самих органів влади. В Україні існують нерозв'язні протиріччя між населенням різних регіонів, між різними політичними силами і протиріччя, які закладені в самій Конституції.

Щоб не бути голослівним розглянемо основні омани українського національного руху і протиріччя в основних сферах українського державного та суспільного життя.


1.     Український націоналізм.


Основна помилка і трагедія українських націоналістів полягає в тому, що вони, засудивши ідеологію марксизму-ленінізму, в основу національно-визвольного руху поклали іншу крайність – націоналізм, заснований на неприйнятному християнському світогляду філософії суб'єктивного ідеалізму. Так основний ідеолог українського націоналізму Юрій Бойко в «Філософсько-світоглядових засадах українського націоналізму» визнає те, що українські націоналісти стоять на загальних принципах новітньої європейської ідеалістичної філософії, яку яскраво представляють погляди Вільяма Джеймса. Відкинувши раціоналізм, властивий матеріалізму, українські націоналісти без всяких обмежень взяли філософію прагматизму Вільяма Джеймса, який не приймає існування об'єктивних процесів, а покладається у всьому на волю суб'єкта, його переконання і бажання.

Істина по Джеймсу – це те, що корисно, зручно, відповідає практичним цілям. Сповнені віри в те, що звільнення України залежить тільки від їх бажання і переконань, українські націоналісти зробили ряд помилок, стали на шлях фанатизму, а з точки зору християнства просто дійшли до одержимості. Чого тільки варті акти самогубства націоналістів на знак протесту, на знак любові до України і з причини безвиході в цій боротьбі.

Може в очах певної частини народу вони і герої, але в очах Божих вони грішники – звичайні самогубці, які не існуючу державу, спаплюжену більшовиками землю, будучи віруючими, поставили вище Бога. І найстрашніше, що на цих прикладах виховується молоде покоління українців.


2 . Фальсифікація історії.


Ще одна помилка українських націоналістів це створення в особі всього російського народу образу ворога, як більшовицького, комуністичного окупанта України. Невже не зрозуміло, що російський народ сам постраждав від комуністичного режиму. Замість того, щоб з'єднатися з російським народом у боротьбі за знищення залишків комуністичного режиму, руйнування мавзолею Леніна, заборони комуністичних партій в обох країнах, здійснення суду над комуністичною ідеологією та заборони її на рівні з фашистською ідеологією, наші українські націоналісти починають на свій лад писати історію і шукати в ній свої негаразди, починаючи з часів возз'єднання з Московським царством.

Сучасні підручники історії закріплюють у свідомості школярів, що росіяни ще здавна являються окупантами України і душителями волі. Але дійсну історію не сховаєш і вона зводиться до одного. Через певний менталітет української еліти, де кожен вважає себе гетьманом, Україна не могла раніше і не може зараз створити державу, встановити порядок і забезпечити стабільність.

Така можливість здійснити відносну самостійність України як держави була дана при возз'єднанні з Московським царством. Проте після смерті Богдана Хмельницького знову з'явилася купа гетьманів, які влаштували між собою різанину і Україна скочувалася до громадянської війни. Від цього насамперед страждав український народ. Тільки завдяки військовому втручанню російського царя був наведений порядок.

А що творили вільні Запорізькі Козаки! Спасибі, що Катерина Велика припинила цей розбій і вакханалію, від яких страждав не тільки український народ, але і в цілому Російська держава (один із прикладів - порушення Росією дипломатичних домовленостей з Туреччиною).

Що ж заважає націоналістам зараз після 16 років незалежності від Росії побудувати процвітаючу стабільну державу? Свого часу, вони говорили, що не при владі. Але коли при владі опинилися вони, то справи пішли ще гірше. Знову синдром гетьманщини зіграв фатальну роль. Після перемоги націонал- патріотів на виборах Президента в 2004 році і на останніх парламентських виборах, де їх коаліція мала більшість місць в парламенті, їм залишилося тільки одне: в рамках коаліції поділити всього два «портфелі» - Прем'єр-міністра і спікера парламенту. НЕ ЗМОГЛИ! Навіть в умовах попередніх домовленостей! Історія повторюється. Чи не правда?

Саме це спонукало лідера соціалістів Олександра Мороза використати  свою «золоту акцію» і приєднатися до іншої політичної сили, забезпечити формування коаліції на чолі з Януковичем.


3. Устрій української держави або самі себе надурили.


В  устрої української держави як раз і закладені всі суперечності і абсурди. А вийшло це знову ж таки завдяки ідеології українського націоналізму, який взяв на озброєння суб'єктивний ідеалізм Вільяма Джеймса – видавати бажане за дійсне. А дійсність полягає в тому, що Україна полі етнічна нація і ці етноси проживають компактно на своїх територіях. Крім того, на території України існує Кримська автономія. А якщо ще врахувати, що народ на Західній Україні, це зовсім інший народ, ніж на східній Україні, то цілком логічно державний устрій було б зробити за земельним принципом або за федеративним на основі національних автономій, а з Криму ще і унаслідок відновлення історичної справедливості треба було взагалі зробити Татарську автономію.

Але бажання націоналістів було бачити Україну так, як вони хотіли і як відчували і мріяли в період національно-визвольної боротьби – Самостійною Соборною Державою. Тому і написали в конституції – Україна є унітарною державою.

А як же автономна республіка Крим? Адже в унітарних державах автономій бути не може. У наших, же націоналістів – все може бути, варто тільки захотіти. Ця помилка знову вилізла боком для українців. Держава фактично розкололося на два антагоністичних табори по території України - Схід і Захід. Дві частини народу століттями жили в різних умовах. Одні під Польщею, інші під Австро-Угорщиною, треті під Румунією, четверті під Росією. Ті, які жили на заході виховані на одних цінностях, а ті що на сході – на інших.

Також у Конституції написано, що в Україні визнається и гарантується місцеве самоврядування. Черговий абсурд. При розподілі бюджету зверху до низу ні про які гарантії місцевого самоврядування мови бути не може.


4 . Джерело нестабільності і розколу України


Антагоністичні протиріччя, які розколюють Україну діють в основному за чотирма проблемами – мовній, ідеологічній, геополітичній і релігійній. Розглянемо їх більш докладно і подивимося, чи можуть вони бути вирішені.

Мовна проблема полягає в тому, що за Конституцією існує одна державна мова – українська, а деякі регіони хочуть щоб поряд з українською мовою, хоча б в їхніх регіонах, була би державною і російська мова.

Але в рамках унітарного державного устрою це неможливо реалізувати. З іншого боку провести примусову українізацію східних регіонів України не можливо з ряду причин. Це і опір жителів і нестача фінансових ресурсів, але найголовніше це те, що Україна підписала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. А так як Україна унітарна держава, то повинна по ідеї існувати титульна українська нація (правда насправді так ніхто толком і не знає, яке населення вважати титульною нацією в Україні) , а всі інші це національні меншини. Тому всіх росіян і російськомовних по Конституції записали в національну меншину.  І абсурд полягає в тому, що ця національна меншина складає більше половини населення України, і вищезгадана Хартія захищає російську мову, в той час як захищати треба українську, бо по суті українська мова це мова національних меншин! Це черговий парадокс.

З огляду на те, що в Україні існує полі етнічна нація, в Конституції потрібно було б написати, що полі етнічне населення в Україні представляє політичну націю. Тоді б було знято багато проблем і ніхто б не зміг сказати, що Україна тільки для українців.

Друга проблема ідеологічна. Західні українці прихильники ідеології націоналізму та європейського лібералізму, не сприймають нічого радянського, мають різну оцінку історичних подій особливо те, що пов'язано з Великою вітчизняною війною. У цьому плані у них свої герої. Та ще за іронією долі Дивізія українських патріотів, яка боролася проти радянської влади в роки вітчизняної війни називалася «СС Галичина». Так от – абревіатура «СС» давалася всім не німецьким, а інших національностей підрозділам і до каральних військ СС вони не мали ніякого відношення. Але це дає привід східним ветеранам вважати їх махровим фашистами, що абсолютно виключає примирення.

Східні українці це продукт радянської системи. Вони продовжують жити соціалістичними цінностями, всюди ще стоять на центральних площах пам'ятники Леніну. Ім'я Леніна ще залишилося в назвах центральних вулиць і площ. У них свої герої, які є ворогами героїв західної України. І абсурд полягає в тому, що офіційно визнані герої не титульної україномовної нації, а герої національної російськомовної меншини, які служили комуністичній системі. І ця частина населення має настільки потужне представництво в українському парламенті, що зусилля президента Віктора Ющенка встановити справедливість і визнати героїв національно-визвольного руху не призвели ні до чого. Навколо цього йде непримиренна війна двох частин України, яка її фактично роздирає.

Третя проблема, тісно пов'язана з другою – це геополітична. Західні українці ідентифікують себе як європейці і прагнуть якнайскорішого вступу хоч в НАТО, хоч в Європейський Союз, тільки подалі від ненависної Росії. Там їх цінності, а у кого і родичі. Зовсім інші наміри мають східні українці. Вони настільки породичалися з Росією, що не уявляють існування України без тісної співпраці і хоча б ЕКОНОМІЧНОГО союзу з Росією, без її енергоресурсів і ринків збуту.

Навколо цієї теми також постійно йдуть суперечки, дебати, спроби провести місцеві та всеукраїнські референдуми. Змусити східняків жити в Європі чи західників з Росією неможливо. І це також роздирає Україну.

Четверта проблема це релігійна. На Західній Україні домінують греко-католицькі та католицькі конфесії, підлеглі Папі Римському. На східній Україні домінує православна церква Московського Патріархату. Ніякого діалогу з західними конфесіями, котрі підпорядковуються Папі Римському у Московського Патріархату також бути не може. І це серйозний розділ України.

У цьому плані дуже показово сьогоднішнє святкування 16 річчя незалежності України. Було два молебна. Один екуменічного характеру, організованого президентом Ющенко, на якому були всі конфесії – православні (крім Московського Патріархату ), греко-католицькі, католицькі, протестантські і навіть єврейський рабин в Соборі Святої Софії. А другий молебень був проведений в Києво-Печерській лаврі Українською православною церквою Московського патріархату, на якому був присутній лідер східної України прем'єр-міністр Віктор Янукович.

Отже маємо два лідера, два різні народи, з протилежними векторами устремлінь.


5 . Українська партійна система і українська демократія


Всі ці нерозв'язні проблеми є основою програмних установок українських партій. На заході серйозні політичні партії не мають істотних, не кажучи вже про протилежних відмінностях з глобальних питань розвитку своїх держав. У нас же все на цьому будується. Боротьба йде за голоси електорату Центральної України так званого «болота». Ось тут то і йдуть в хід усі демонічні штучки демократичної системи виборів. Це і підкуп виборців спочатку пайками і виплатами бюджетникам всіх боргів по зарплаті, тепер грошима, за участь у партійних заходах – акціях протесту, пікетах, форумах та інше, підвищенням пенсій, пільг за рахунок держави, якщо партія при владі. І люди на це ведуться.

Їх можна купити за дешево або обіцянками або матеріальними благами. І тут також іноді доходить до абсурду. Я знаю одну громадську організацію, яка організовано розбилася на дві частини. Під час парламентської кризи у зв'язку з провалом формування помаранчевої коаліції та обранням Прем'єр-міністром Віктора Януковича одна частина членів цієї організації заробляли поїздками на підтримку Януковича, а друга на підтримку помаранчевих. Одна бабуся навіть зуміла записатися і туди і туди і тільки встигала періодично показуватися то на одному майдані, то на іншому (обидва майдани були на Хрещатику). Головною проблемою у неї було встигнути до роздачі грошей в одному і іншому місці. Її розкрили свої ж і позбавили участі в цих заходах.

За Конституцією Україна є республікою, тобто джерелом влади є народ. Черговий абсурд. Основна частина народу – духовно мертва, темна, з рабською психологією, готова продатися за копійку – є джерело влади? Ось така влада і виходить. Для такого народу більше підходить азіатська система тоталітарного управління, що поступово і впроваджується в Росії. Але Україна не Росія тут є й інший – європейський народ , який здатний жити при демократії. Але демократична система спрацьовує тільки за наявності справжніх партій і справжнього громадянського суспільства, де люди мають високу громадянську свідомість, традиції і відпрацьовані механізми контролю влади і зміни цієї влади шляхом виборів. У нас же ця система не працює, а перетворюється на черговий абсурд.

Наприклад наші партії, це не партії , а політичні холдинги. Фінансуються вони не членами партій, які платять внески, а одним або групою олігархів. Тому вони і правлять весь бал. Потрібно їм провести з'їзд, конференцію чи інший захід - платять гроші членам партії, звозять їх і вирішують все так, як їм потрібно. Не згоден місцевий партійний керівник з політикою керівництва вищого рівня – обрізали фінансування, залишили без зарплати і не потрібно виганяти. Дали команду, профінансували обрання іншої людини і вся проблема.  Якщо хтось захоче переобрати лідера партії, то їм потрібно за свої гроші спочатку організувати районні, потім обласні конференції, вибрати делегатів, делегатам приїхати в Київ, зняти великий зал, забезпечити хоча б своє харчування. проживання та інше. Але, як правило, у рядових членів партій таких грошей немає. Тому й виходить, що партія - це комерційне підприємство в особі його директора – голови партії з продажу прохідних місць у виборчому списку. Також партія в Україні це виборча машина, бездушна, брехлива, з жорстким централізованим управлінням і фінансуванням, від імені якої йде жорстка пропаганда своїх ідей і брехливих обіцянок, промивка мізків електорату з екранів телебачення і сторінок газет.

Черговий абсурд – це спроби створити громадянське суспільство. Основним сектором громадянського суспільства є громадські організації, які повинні утримуватися членами цих організацій, людьми що об'єдналися за спільними інтересами. У нас всі громадські організації об'єднують бідних людей, які ходять з «простягнутою рукою» і просять допомоги у багатих спонсорів чи влади. Скажіть, будь ласка, такі організації можуть контролювати владу?

         Одним з атрибутів створення громадянського суспільства є місцеве самоврядування, розвиток територіальних громад через створення органів самоорганізації населення. Ось тут черговий абсурд. Україна, єдина демократична країна, в якій межі територіальних громад не межують з один одним. Тобто фактично вся земля між населеними пунктами належить районним та обласним адміністраціям, які мають право її  продавати, нічого не відшкодовуючи територіальним громадам.

У рамках місцевої демократії народ може вирішувати свої проблеми загальними зборами. Але це можна реалізувати тільки на рівні села, що давно і робилося у вигляді віче. Але закон про органи самоорганізації населення поширює цю форму на всі території. Хто мені пояснить, як можна провести загальні збори мікрорайону або міста населенням 20 тисяч жителів, де мають бути присутні понад 10 тисяч осіб? Де розмістити таку кількість людей? Тільки одна реєстрація може зайняти кілька годин. А як рахувати голоси? Хоча б у законі в дужках написали «конференція», тоді можна було б вибирати делегатів від менших територіальних утворень.

Тепер інше питання, навіщо створювати органи самоорганізації населення, якщо наприклад, будинковий комітет може діяти тільки в межах будинку. Адже найголовніше для створення таких комітетів це участь в управлінні прибудинкової території. Кому потрібен такий комітет? Та нікому це не потрібно і ніхто їх не робить. Однак перед Заходом відзвітувалися – є Закон. Ну, добре з цими нікому непотрібними органами, а от що робити з економічними законами, які дозволяють без докорів сумління грабувати бюджет України і обманювати інвесторів.


6 . Дерибан і шахрайство  по-українськи.


Найчудовіший спосіб, законно вкрасти гроші – це відшкодування податку на додану вартість. Весь абсурд в тому, що за законом відшкодування йде не за реальною проплатою ПДВ до бюджету, а по міфічній першій події. А першою подією з відшкодування ПДВ може бути і наявність папірця – податкової накладної, де фіксується придбання товару. Заплатив ти за цей товар чи ні, нікого не хвилює – все одно вважається, що у тебе вже є податковий кредит, тобто як би проплата державі ПДВ. І якщо ти цей товар продав за кордон без ПДВ і продав теж тільки за папірцем і маєш відповідну податкову накладну, то тобі податкова зобов'язана повернути цей ПДВ. Прогнав повітря по папірцях на 1 млн. – отримай свої 200 тисяч. Але для цього ти повинен бути свій і поділиться з тими, хто безпосередньо здійснює відшкодування. А тим, хто реально працює і платить гроші за товар, повернення ПДВ є дуже проблематичним. У кращому випадку з відкатом до 30%.

Інший спосіб – це державні закупівлі. Черговий абсурд. Для найбідніших бюджетів сільських і міських громад, де і так красти нема чого, змушують проводити тендер. Сільського голову при Кучмі могли і посадити за мило або віник для прибиральниці, якщо ти купив його не там, чи не провів тендер.

Проте на центральному рівні повна свобода. У день святкування шістнадцятої річниці незалежності на одній з популярних передач високопоставлений чиновник відкрито повідав народу, що відкат за державні закупівлі у нас складає 30 %.

Ще один спосіб крадіжки і ще один абсурд міститься в Законі «Про господарські товариства». Якщо хтось має контрольний пакет акцій, то тільки він може сформувати Наглядову раду. Тому всі інвестори і корпоративні партнери,  якщо вони не мають контрольного пакета, приречені на усунення від контролю за своїми грошиками, на чому наші господарі акціонерних товариств непогано заробили, залишаючи весь прибуток на буферних фірмах. Такий же трюк вони почали робити з іноземними інвесторами. Кілька років на Україні працювала «Міжнародна фінансова корпорація» з однією метою – впровадити в Україні цивілізовані принципи корпоративного управління. Одним з цих принципів і є контроль інвесторами за діяльністю акціонерних товариств, куди вони вклали гроші. У міжнародній практиці будь-який інвестор, який має хоча б 5% акцій має право входити до Наглядової ради. Але тільки не у нас. «Міжнародна фінансова корпорація» провела низку заходів – семінарів, круглих столів, переговорів. У підсумку, вона спромоглася вмовити уряд ввести в урядовий проект Закону про Акціонерні товариства відповідну норму. Я особисто від цієї структури займався лобіюванням в парламенті проходження цього закону. І черговий абсурд. Уряд Віктора Януковича вніс таку поправку, а депутати-олігархи члени фракції Партії регіонів її прокотили. Тільки у нас можливо, щоб урядова фракція голосувала проти Уряду. Ось так,  піймавши облизня, закінчила свою місію Міжнародна фінансова корпорація.

Нічого доброго з цього не вийшло. Тепер на арену вийшли рейдери, які використовуючи недоліки законодавства в корпоративних відносинах, силою захоплюють акціонерні товариства, маючи на руках куплені судові рішення. З приводу нашої судової системи так це черговий абсурд. За рішенням однієї і тієї ж проблеми у нас може бути два абсолютно різних судових рішення. Це вже стало серйозною проблемою на Україні.


7 . Монстри центральних органів управління


В Україні Кабінет Міністрів це держава в державі і бюрократичний монстр, через який неможливо вирішити ніякі питання. Він не тільки не піддається контролю з боку громадськості, а й самі міністри не здатні розібратися в хитросплетінні системи адміністративного управління та реалізації рішень, в тому числі і кадрових.

Такі просунуті інтелектуали як Сергій Терьохін та Валерій Хорошковський були змушені залишити міністерські крісла, так як і Міністерства і сам Кабінет Міністрів живуть незалежним від міністрів життям, а вони хотіли зробити щось корисне, не бажали бути просто декоративними фігурами. З цієї ж причини і адміністрація Президента, яка повинна по суті тільки технічно забезпечувати виконання Президентом своїх функцій, перетворилася при Кучмі в монстра – паралельну виконавчу гілку влади, дублюючи і заплутуючи і так заплутане адміністративне управління, не даючи міністрам приймати самостійні рішення.


8 . Українські вибори


 Якщо на Американському континенті майже щороку відбуваються стихійні лиха – урагани, цунамі, торнадо, то в  Україні все це замінює вибори. Остання виборча кампанія 2006 року в Парламент повною мірою явила той страшний стан суспільства, в якому воно знаходиться. Черговий абсурд був у тому, що пропорційна система виборів була не тільки до парламенту, але і до місцевих рад, де по суті немає ніякої політики, а є тільки місцеві проблеми. Так як окремі особистості вже не могли висувати свої кандидатури, а могли тільки балотуватися за партійними списками, то почалася жорстока боротьба як за керівництво партійними осередками на рівні області, міст і районів, а також за місця в партійних списках. Особливо сильна конкурентна боротьба почалася в середині таких популярних і прохідних партій як Блок Юлії Тимошенко, партії Ющенка і в меншій мірі партії Януковича. У цьому плані повністю зганьбилася Президентська партія Народний Союз «Наша Україна», боротьба і чвари в якій вийшли за всі рамки. Тому вона на виборах отримала дуже мало голосів. Фактично по Україні вибори виграла партія Януковича. У Центральній Україні вибори виграла Юлія Тимошенко. По Україні вона зайняла друге місце. Весь протестний електорат, який раніше голосував за комуністів віддав їй свої голоси. Її програма була дуже популістською аж до того, що її соціально-економічний блок програми межував з авантюризмом.

Ще один абсурд полягав у тому,  що народ, голосуючи за партію Юлії Тимошенко в Парламент, голосував за її партію і до місцевих рад. У результаті її блок у місцевих радах центральних регіонів України отримав 60-80 % місць. Люди, які пройшли за списками БЮТ з одного боку пройдисвіти і ніколи не підтримували Юлю (вони просто купили місця в списках), а з іншого боку це були випадкові люди – родичі та знайомі керівників місцевих партійних осередків, яких просто записували в непрохідний кінець списку для кількості. Але виявилося, що Блок Юлії Тимошенко на місцевих виборах набрав так багато голосів, що в списках пройшли всі і навіть не вистачало людей в списках при їх квотах. Тому у місцеві ради пройшли люди, які успішно вирішують свої особисті питання, завдяки своїй фракції, де більшість – випадкові люди, якими можна маніпулювати.

Вибори в парламент на Україні поєднано з виборами місцевими, тобто в обласні, районні, міські ради. У всі ці органи балотувалося до 50 партій і блоків і в бюлетенях необхідно було перераховувати всі партії, що входили в блоки і першу п'ятірку списку. Таким чином довжина бюлетенів була близько метра, а таких бюлетенів з усіх видів виборів було від 4 до 5 в різних населених пунктах. Рахувати їх було вкрай важко. Вони не вміщалися в руках, звисали і падали зі столів, не було місця де їх складати при сортуванні голосів. На кожні вибори виборчі комісії формуються постійно нові і цього разу формування дільничних комісій були з великими проблемами. У керівництво комісій призначили людей від партій, які про це і не знали, декого не можна було знайти взагалі, люди масово відмовлялися працювати в комісіях, терміни формування комісій зривалися. Титанічними зусиллями Центральної виборчої комісії ситуація була врятована. Але людей фактично «кинули під танки». Трьохдобова каторжна робота членів комісій без сну і відпочинку закінчувалася підривом здоров'я, інфарктами, інсультами, а в деяких випадках і летальним результатом. Таких виборів як з технічної точки зору так і з морально-етичної, Україна ще не знала. І саме абсурдне, що ці вибори ніяких корисних питань для народу не вирішили, а на всеукраїнському рівні скасовані взагалі і призначені дострокові вибори на 30 вересня 2007 року.

 Та вакханалія і численні дрібні порушення закону про вибори дозволила не добропорядним конкурентам за гроші, легко вирішувати питання оскарження місцевих виборів та вирішення питань на свою користь. Суди настільки є не справедливими в Україні, що на одному із засідань апеляційного суду Київської області, де я представляв постраждалу сторону, не втримавшись я навіть грюкнув по столу, обурившись поведінкою судді, яка переводила розгляд питання постійно в іншу площину,  а не по суті. Мабуть всю совість вона ще не продала, тому що замість того, щоб позбавити мене присутності на засіданні за таку поведінку, вона тільки зніяковіла і почервоніла від сорому.


Основні висновки


Україна в тому вигляді, як вона є, існувати не може!!! Я дивуюся, як взагалі стільки часу таке міфічне і абсурдне утворення проіснувало? Не політики роз’єднують Україну, а Україна роз’єднує сама себе.

Фактично, два різних з антагоністичним світоглядом народи з'єднані існуючим державним устроєм в один народ. Вирішити цю проблему шляхом зміни державного устрою вже практично неможливо. Ні націоналісти ні регіонали на це не підуть.  Скільки б міжнародне співтовариство не давало грошей на становлення демократії на всій території України – це тільки даремно викинуті гроші. Сенс такої допомоги є тільки для Західних областей України, де живе європейський народ і як губка вбирає європейські цінності, розуміє їх і хоче по ним жити. Народ східної України – продукт радянської системи і дивиться тільки на Росію і мріє про сильну руку, яка наведе порядок.

Політична ситуація на Україні має реальну тенденцію до розколу України. Підставою для цього є ситуація коли існують по суті дві політичні сили (проєвропейська і проросійська ) і кожна має майже рівні сили і підтримку електорату 50 на 50. І скільки б не було виборів результат буде один і той же. Будь-яка політична сила якщо  програє на виборах кілька відсотків буде прагнути їх відіграти шляхом нових дострокових виборів. Зрештою якій-небудь політичній силі набридне все це і вона захоче відірвати від України свою частку і побудувати іншу державу. Я впевнений, що так і будуть розвиватися події. Це об'єктивний процес, який має велику ймовірність здійснення.

Європейському співтовариству необхідно бути до цього готовим і почати розробку нової стратегії взаємовідносин з Україною на випадок її розколу. Ця стратегія повинна передбачати не протидію цим процесам, а спрямування їх по цивілізованому шляху, шляху запобігання силового розвитку подій і початку громадянської війни.

Тільки після розділу України Західна її частина може бути надійним партнером Європи, зможе ефективно використовувати міжнародну допомогу для становлення її як цивілізованої європейської держави і вступу до Європейського Союзу. Тільки така Україна зможе зіграти роль ідеального буфера між Європою і Росією.


24 серпня 2007 року


Р.S.

Виходячи з останніх подій в Україні, які підтверджують мої думки шестирічної давнини, вважаю що виходом із ситуації є тільки розділ України. Якщо політики це зрозуміють, то цей розділ можна провести без крові та громадянської війни. І починати потрібно не з Всеукраїнського референдуму з питанням куди йти, результати якого будуть майже 50 на 50, а з обласних референдумів. У тій області, де абсолютна більшість вирішить куди йти, нехай туди і йде разом з іншими такими областями. Якщо у деяких центральних областях  результати будуть 50 на 50, то референдуми треба проводити вже на рівні районів.


18 грудня 2013 року


Голова Київського обласного

відділення Комітету виборців України ,

Юрій Бут

Теґ

: вибори


 
     

E-mail редакції: editor@cvu.kiev.ua
Webmaster: punosound@gmail.com

Аналітика

Важливо

Відео коментар

«Виборчі списки: алгоритми перевірки і уточнення» Вівторок, 9 жовтня 2012, 1:18

Список теґів

Авторизація

 
   Забули пароль?
    Реєстрація

Сторінку оброблено за 1,2030658721924 секунди

Delegation of the European Union to Ukraine Координатор проектів ОБСЄ в Україні Комiтет виборцiв України
Warning: Unknown: write failed: No space left on device (28) in Unknown on line 0

Warning: Unknown: Failed to write session data (files). Please verify that the current setting of session.save_path is correct () in Unknown on line 0